Закарпаття багатогранне й напрочуд багате на традиції – подекуди з авторськими підходами. Один із таких прикладів – кутя з мандаринами та барбарисом, яку готують у Тячеві в сімʼї Манзюків. Давній рецепт удосконалила пані Олена, яка й донині дбайливо зберігає та передає онукам родинну спадщину, зокрема навчає їх колядкам. Ще в юному віці вона записувала ці колядки з уст старожилів.
Як згадує Марія Манзюк, онука пані Олени, в їхній родині до приготування 12 пісних страв у переддень Різдва був залучений кожен член сім’ї. Водночас кутю (як і великодню паску) завжди готувала бабуся – це вже стало традицією. Приготування головної страви різдвяного столу починалося ще з вечора, коли пшеницю замочували у воді. Якщо в сімʼї були маленькі діти, готували дві куті: одну на основі води, іншу – на молоці. До страви додавали мак, горіхи, мед і родзинки, за бажанням – курагу чи чорнослив.
«На Різдво моя кухня завжди пахла мандаринами. Коли кутя була майже готова, бабця прикрашала її мандаринками та цукерками-барбарисками. Ці мандарини здавалися найсмачнішими у світі. Як старша жінка в родині, бабуся готувала кутю на всю родину, а це вже на сьогодні три окремі сімʼї», – розповідає Марія Манзюк.
Окрім куті, на святковому столі завжди були варена картопля, узвар, гриби, овочевий салат «вінегрет», риба, фасоля, квашена капуста з бурячком або буряковим соком, вареники з вишнею та смажені пісні пончики без начинки, посипані цукровою пудрою.
Незалежно від того, чи встигали завершити всі домашні клопоти напередодні Різдва, з появою на небі першої зірки родина дотримувалася правила: кожен обов’язково куштував ложку куті та узвару. Після цього могли дозавершити справи, а згодом – сісти до вечері. Перед трапезою запалювали свічку та промовляли молитву.
«Бабця мала ще одну важливу місію. Після вечері вона відкривала свій старенький блокнот, повністю списаний давніми колядками. Багато з них інші могли ніколи й не чути, адже бабуся записувала їх самостійно від місцевих жителів. Вона навчала колядувати всіх онуків», – каже Марія.
Різдво в родині Манзюків – передусім родинне свято. Це ще одне правило, якого тут дотримуються. Після вечері сім’я ходить у гості до рідних: онуки – до бабці з дідусем, двоюрідні брати та сестри – одне до одного. Щороку змінювали порядок, але сімейна коляда була обов’язковою.
«На Тячівщині здавна існує звичай: першим колядником у домі має бути хлопчик, “щоб усе водилося”. Оскільки в мене є брат, він ішов колядувати до родини дядька, а до нас приходив двоюрідний брат. Також напередодні Різдва приймали вертеп – парубки вбиралися в пастухів і янголів, які несли благу звістку», – зазначає Марія.
Вертепів могло бути кілька. Старші хлопці збиралися гуртом і колядували в супроводі музичних інструментів – зазвичай гітари. Дівчата ходили колядувати з баяном. Якщо хлопці мали фігурку зірки, то дівчатка, одягнені в національні костюми з віночками чи хустинами, носили прикрашені ялинки.
Учасники вертепу виготовляли атрибутику власноруч: храм робили з пінопласту, встановлювали ясла, прикрашали гірляндами та новорічним дощиком. Готовий храм могли передавати з рук у руки щороку. Також майстрували посохи та головні убори.
«Вертеп розігрував сценку: пастух чув благу звістку, а янголи сповіщали її. Зазвичай у дійстві брали участь один-два пастухи та троє янголів. Діти самі організовувалися, мали велике бажання і отримували від цього щире задоволення», – згадує Марія.
Крім того, до початку повномасштабного вторгнення в Тячеві існувала ще одна традиція, започаткована ще в 1970-х роках. Люди з різних населених пунктів району збиралися в центрі міста та проводили своєрідний спільний фестиваль вертепів.
