У Великій Доброні вирощування паприки залишається однією з найвідоміших місцевих традицій. Ще кілька десятиліть тому перець для власної паприки вирощували чи не в кожному дворі, а продаж спеції був важливою частиною родинного заробітку.
Сьогодні в селі й далі сушать перець, перемелюють його на місцевих млинах і продають готову паприку, однак господарств, які займаються цим, стає дедалі менше. Попри це, місцеві жителі продовжують зберігати технології вирощування та переробки перцю, яким уже не одне покоління.

Від городу до паприки
Після збору врожаю перець проходить кілька етапів підготовки. Спочатку його сортують, а потім складають у спеціальні мішки для сушіння або нанизують на нитки.
Фермер Золтан Гіді розповідає, що для дрібного перцю використовують метод «набивання». Плоди засипають у циліндр і наповнюють ними мішки, які потім підвішують надворі. Великі перці зазвичай нанизують на нитки.

«Підвішені в мішках перці проходять післязбиральне дозрівання. Приблизно два тижні вони мають сохнути на сонці. Саме цей процес дає їм характерний колір і впливає на смак. Після цього перець заносять у тепле приміщення для досушування», – пояснює фермер.
Із найкращих плодів відбирають насіння для наступного сезону. Такі мішки позначають окремо та зберігають особливо ретельно.

Перець як частина родинного господарства
За словами Золтана Гіді, паприку у Великій Доброні вирощують щонайменше з 1950-х років. У той час місцеві жителі намагалися максимально ефективно використовувати невеликі присадибні ділянки.
Спочатку навесні на городах вирощували ранню картоплю, а після її збору висаджували розсаду перцю. Таким чином із однієї ділянки отримували два врожаї за сезон.

«Люди продавали перець тоді, коли потребували грошей. За виручене можна було купити дрова чи свиню на зиму. Для багатьох родин перець був своєрідним запасом на майбутнє», – розповідає чоловік.
Такий спосіб господарювання був поширений у селі протягом кількох десятиліть. Мешканці Великої Доброні возили паприку на ринки по всьому Закарпаттю, а багато родин мали власних постійних покупців.

Майже шістдесят років із паприкою
Молнар Т. Ержебет вирощує паприку з 1967 року. Саме тоді вона привезла насіння з Угорщини та почала займатися цією справою самостійно.
За роки роботи їй доводилося продавати паприку в різних куточках Закарпаття. Частину продукції купували і в Угорщині. Сьогодні більшість урожаю також знаходить своїх покупців заздалегідь.

«Мій перець купували навіть в Угорщині. Колись я їздила продавати його по всьому Закарпаттю – від Верхніх Воріт до Ясіня й Солотвина», – згадує жінка.
Раніше перець у господарстві не складали в мішки, а лише нанизували на спеціальні нитки. Ця робота займала багато часу і вимагала чимало терпіння.
«Бувало, що я лягала спати вже на світанку, бо треба було нанизувати перець. Тепер у селі вже мало хто залишився, хто вміє це робити», – каже вона.

Секрет кольору та аромату
Остаточний етап виробництва паприки – помел. Для цього перець має бути повністю висушеним, інакше отримати якісний продукт не вдасться.
Жителька села Марія Сані, яка займається помелом уже тридцять років, пояснює, що після млина паприку потрібно охолодити, перш ніж фасувати.

«Під час помелу олія в перці нагрівається. Якщо одразу фасувати його в мішки, паприка стане гіркою. Тому спочатку її потрібно охолодити», – розповідає вона.
Саме природні олії визначають якість паприки. У хорошому перці є олія, і саме вона надає йому кольору та аромату. Якщо додати паприку до гарячого жиру чи олії, вона відразу розкриває свій колір, розповідають місцеві жителі.

Паприки стає менше
За словами вчительки історії Маргіт Бадо, ще кілька десятиліть тому паприку у Великій Доброні вирощували значно більше родин. Для багатьох господарств вона була важливою частиною домашнього заробітку, а готову паприку продавали не лише в селі, а й на ринках по всьому Закарпаттю.
Колись добронці навіть розподіляли між собою торгові напрямки: одні їздили до Хуста, інші до Виноградова, Мукачева, Ужгорода чи Іршави. У великих містах паприку продавали на вагу, відмірюючи невеликими склянками та фасуючи у пакетики просто на ринку.

Сьогодні, каже Маргіт Бадо, ситуація змінилася. Попит уже не такий великий, як раніше, а кількість господарств, які займаються вирощуванням паприки, поступово скорочується.
«Раніше на цій вулиці паприку вирощували дуже багато людей. Тепер із тридцяти будинків залишилося лише чотири-п’ять господарств, які цим займаються», – розповідає вона.
Водночас у селі ще зберігається звична для місцевих традиція взаємодопомоги. Під час висаджування розсади чи збору врожаю сусіди допомагають одне одному, як це робили багато років тому.

Традиція, яка зберігається
Місцеві жителі визнають, що сьогодні вирощувати паприку стає дедалі складніше. Змінюються кулінарні звички, зменшується кількість господарств, які займаються перцем, а сам процес залишається доволі трудомістким.
Водночас у Великій Доброні й надалі зберігають традиційні методи вирощування, сушіння та переробки перцю. Для багатьох родин паприка залишається не лише продуктом, а й частиною місцевої історії та повсякденного життя.
Саме завдяки людям, які продовжують вирощувати перець і передавати свій досвід наступним поколінням, паприка й надалі залишається одним із найвідоміших локальних продуктів Закарпаття.



