В Ужгороді в приватному будинку на вулиці Собранецькій вже понад 20 років діє унікальний авторський музей живописця, народного художника України Володимира Микити. Нині тут представлено близько 90 експонатів. Інша частина музейної колекції розміщена в Мукачівському історичному музеї – це постійно діюча виставка зі 120 робіт.
В місті створять ще третій осередок творчості сучасного класика українського мистецтва. Доньки митця планують переобладнати його майстерню під музейний простір.
Відвідування музею в ужгородській садибі відбувається за попередньою домовленістю. Унікальність цього місця в тому, що музей створив сам художник. У будинку шість кімнат, де зібрані твори різних періодів творчості. Часто екскурсії для відвідувачів проводив і сам Володимир Микита.
Частину меблів митець перевіз сюди зі свого будинку в Ракошині, де народився: інтер’єр відтворили таким, яким він був у його дитинстві.
Щодо майстерні, то в приміщенні перед відкриттям планують ремонт.
«Будівлю прагнемо переобладнати так, щоб тут можна було зберігати роботи. Будинок створювали для проживання, не для галереї, тому потрібен час. Будемо реставрувати підлогу, стіни, налаштовувати опалення. Цієї зими сталася аварійна ситуація: прорвало труби в будинку, довелося все відключати. Відвідувачі сюди приходили ще з 2008 року, тоді приміщення функціонувало як майстерня. Зараз хочемо створити музей, проте інтер’єр змінювати не будемо, залишимо, як було», – розповідає пані Анна, донька митця.
Разом із сестрою, мистецтвознавицею Оленою Юрченко-Микитою, вони зберігають пам’ять про батька, втілюючи різні мистецькі ініціативи. Доньки системно працюють над збереженням і популяризацією спадщини, переконані: вона має не лише зберігатися, а й постійно розвиватися.
У межах ініціативи відомі роботи художника перенесли на дизайнерські вироби в колаборації з київським брендом «DIIEVA». Торік презентували шовкові хустинки, натхненні творами майстра. За словами доньок, багато експериментували: за два дні до презентації творцям довелося закупити інший шовк. Так і виготовили вироби з італійського 100% матеріалу.
У другому експерименті за основу взяли кераміку: створили горнятка із зображеннями картин. Також випустили перші три футболки з роботами Микити. Для масштабування, зазначають доньки, потрібне суттєве фінансування, адже обирають якісні матеріали. Ідей багато: хочуть більше працювати й для підростаючого покоління – створити набори листівок і календарі. Один календар із роботою з музейної колекції («Овеча отара») вже існує.
Також оновлень зазнав і сайт, який знайомить з творчістю митця. Доньки ініціювали створення ресурсу з сучасним підходом, де мінімум тексту. Тут немає сімейних фото чи світлин із друзями, адже в центрі уваги саме творчість художника. На сайті коротко подають інформацію про виставки та експозиції.
Пані Олена також проводить тематичні авторські екскурсії: розповідає про виставку, колорит епохи, жанри, у яких працював митець. Формує програму з урахуванням запитів туристів.
Творчий спадок Володимира Микити справді масштабний, а до роботи він ставився надзвичайно відповідально.
«Батько дуже прискіпливо ставився до своєї творчості. Завжди робив другий варіант, коли писав великі портрети, а також деякі композиційні роботи. Те, що не міг втілити в одному, втілював у другому. Він відрізнявся від інших митців тим, що працював у змішаній техніці, яку вигадав сам. А ще одним із перших в Україні робив колаж», – зазначає пані Олена.
Музейну колекцію в садибі художник підбирав самостійно. Особливо тонко відчував портретний жанр. Працював у різних жанрах, і хоча офіційно навчався лише три роки, його роботи отримали міжнародне визнання.
До портретів підходив творчо: не просто реалістично зображав людину, а прагнув відчути її характер. Лише тоді, за словами пані Олени, передавав сенс і розкривав особистість через живопис.
Володимир Микита багато брав участь у виставкових проєктах як в Україні, так і за кордоном. Кожні п’ять років організовував ювілейні виставки.
Останні роки життя митець переніс кілька операцій, пережив інсульт, але продовжував творити. Останню роботу написав олійними фарбами. Доньки допомагали з матеріалами.
«Підказували, який колір, видавлювали фарбу на палітру. Йому було складно, але людина, яка постійно була у творчості, весь час працювала й мріяла, не могла інакше. Це було його життя», – розповідає пані Олена.
Енергетику митця, кажуть доньки, підтримували виставки. Рік тому одна з таких відбулася в Києві в Національному музеї «Київська картинна галерея».
«Я хвилювалася, як він поїде в такому стані. Їхали поїздом. У музеї його зустріла маса людей, просили інтерв’ю. Це все давало йому імпульс», – згадує пані Олена.
