На Закарпатті збереглося чимало весняно-великодніх обрядів, яких дотримувалися наші предки. Сьогодні згадаємо ключові традиції, які місцеві жителі виконували в період підготовки до найбільшого християнського свята – Великодня.
Свято Воскресіння Господнього припадає на весняний період, коли прокидається природа. У цей час закарпатці намагалися запрограмувати собі гаразди. Це пов’язано з тим, що ще з березня в давніх слов’ян розпочинався новий сільськогосподарський рік.
«Тоді намагалися спрогнозувати погоду. Вважалося, що якою буде погода в найближчі дні, таким буде й літо, коли прийде час поратися на полі. Якщо туманить – буде дощове літо, якщо морози – чекали бурі», – розповідає Юлія Малик, ужгородська екскурсоводка, яка організовує в місті різноманітні тематичні та театралізовані екскурсії.
Одним із найважливіших свят березня було свято Сорока святих. У народному уявленні це була друга зустріч зими і літа. Перша відбувалася на Стрітення, яке вважалося своєрідним переходом між цими порами року.
За словами пані Юлії, цього дня газдині також випікали 40 «пташечок». Їх роздаровували дітям, які гралися ними, імітуючи рух крил й цвірінькаючи. Вважалося, що якщо малеча закликатиме птахів, то в господарстві добре вестиметься птиця. На Лемківщині після гри діти не їли ці вироби, а пускали їх в струмок.
Перед початком Великого посту, після Масниці, жінки проводили цікаві обряди, щоб забезпечити добрий урожай конопель та льону – сировини для виготовлення домотканих тканин. Господині влаштовували застілля, на яке не пускали чоловіків. Вважалося, що чим довше триватиме гостина, тим більшим буде врожай льону. Під час цього застілля жінки практикували «підскакування» – як символ того, щоб льон і коноплі росли високими.
Великодній піст був дуже важливим періодом у житті селян, і його суворо дотримувалися. Водночас послаблення дозволялися дітям до семи років, хворим і дуже літнім людям. Основу харчування в цей час становили каші, заправлені олією (зокрема конопляною), картопля, квасоля, капуста та овочі, що збереглися після зими в маринованому чи квашеному вигляді. У найсуворіші дні старші люди споживали лише пісний хліб і воду.
Упродовж Великого посту відзначали важливе свято – Благовіщення. Його вважали третьою зустріччю зими і літа. Саме з цього дня, за народними уявленнями, весна остаточно вступала у свої права.
Як розповідає екскурсоводка, селяни вірили, що на Благовіщення земля «відмикається» і можна починати її обробляти. Адже з 4 грудня (свята Введення в храм Пресвятої Богородиці) працювати на землі не дозволялося, бо вона нібито «закривалася». Після Благовіщення Бог благословляє рослини й тварин на ріст. Існувало також повір’я про зозулю: нібито вона саме цього дня вила гніздо, а відтак була покарана тим, що відкладає яйця в чужі гнізда.
Деякі господарі на Благовіщення освячували в церкві зерно, яке потім висівали на полях, щоб мати добрий урожай. Також побутував звичай «першого полазника»: уважно стежили, хто першим зайде до хати. Якщо це був здоровий, міцний чоловік, а ще й із монетами в кишені, то вірили, що рік принесе достаток і здоров’я. Якщо ж першим приходила хвора людина – чекали біду. Найгіршою прикметою вважалося, коли першою до хати заходила стара або хвора жінка. Поганим знаком було й те, коли хтось приходив щось позичати. Тому чимало людей того дня навіть зачиняли ворота.
Окремі обряди стосувалися захисту худоби. Свічкою, яка була дванадцять разів освячена в церкві, випалювали на хлівах охоронні символи, найчастіше – хрест. Худобу також посипали маком, використовували сіль і ладан для обкурювання.
«Ще в XIX столітті після служби біля церкви молодь танцювала “кривий танець” довкола вербових прутиків, забитих у землю. Так вітали прихід весни. Чоловіки після Благовіщення виходили в поле, брали в руки землю, визначали її температуру й вирішували, чи вже настав час сівби. Першим сіяли овес. До речі, на Благовіщення в деяких районах освячували проскурку. Її не їли, а закопували в землю там, де мали садити, щоб улітку град не побив посіви», – пояснює пані Юлія.
Наступним великим святом була Вербна неділя. Цього дня освячували вербу. Наприклад, на Березнянщині люди забирали з церкви вже освячену вербу, яку підготували прислужники напередодні. За гілочкою також ворожили: якщо на ній було багато «котиків» або «мицьок» – рік обіцяв бути щасливим, якщо вони вже і розпустилися – чекали достатку. Якщо ж траплялася пуста гілочка, це вважалося недобрим знаком для господарства. Освячену вербу не можна було викидати, її спалювали, сприймаючи це як очищення.
У місцевостях, де скотарство було головним промислом, освяченою вербою виганяли худобу на перший випас. Повернувшись із церкви, залицяльники легко вдаряли дівчат на виданні гілочкою верби. Також вважалося, що верба захищає оселю від негоди. Її використовували і в лікувальних обрядах. Люди їли «котики», аби не боліло горло. Горілку, настояну на бруньках освяченої вербової гілочки, вживали від шлункових недуг. Молодь навіть ворожила на вербі, як на ромашці, примовляючи: «Віддамся, не віддамся… буду з нею чи не буду».
Також вербову гілочку клали зверху на паску, коли підходило тісто. Замісивши його, паску перехрещували, накривали рушником і зверху клали освячену вербу. Це мало захистити випічку від негативних сил.
Тиждень перед Великоднем був особливо важливим, як і перший тиждень Великого посту. Четвер цього тижня називали чистим, живим, життєдайним, бо саме цього дня колись добували вогонь методом тертя. Такий вогонь називали живим. У цей час також проводили велике прибирання в оселях і господарствах та пекли паски.
У минулому паски готували в дерев’яному кориті, де замішували закваску, а потім домішували найкраще борошно. Коли паска підходила, у хаті не можна було лаятися, сваритися чи шуміти, бо вірили, що це притягує злі сили. Якщо паска не вдавалася, для господині це вважалося великою прикрістю. Найпоширенішими елементами оздоблення цієї випічки були квіти, хрестики, косички, колоски.
Кожна газдиня намагалася спекти якомога більшу паску, адже це сприймалося як програмування добробуту на весь наступний рік. Вірили: якщо на Великдень буде пишна паска й багатий стіл, то таким самим буде і рік для родини. Коли замішували тісто, не можна було стояти просто на землі. Наприклад, на Верховині під ноги стелили гуню, щоб сім’я не бідувала. Оскільки паски іноді важили 12-15 кілограмів, жінкам було складно саджати їх до печі, тому до цього долучалися чоловіки.
Дрова для випікання паски теж заготовляли за традицією: упродовж Страсного тижня щодня відкладали по одному поліну. Найстрашнішим знаком для господині було, якщо верх паски заламувався всередину. За цим ворожили й казали, що така ознака віщує смерть господині. Саме тому часто пекли кілька пасок: найбільшу – «паску-матку», меншу – «паску-сестру» і маленькі пасочки, які потім дарували похресникам.
Особливу увагу приділяли писанкам. Спочатку до церкви несли освячувати нефарбовані та вже очищені яйця. Це робили для того, щоб не довелося викидати освячену шкаралупу, бо це вважалося великим гріхом.
Раніше розписували лише сирі яйця, бо вони символізували життя. Писанки не несли до храму, оскільки вважалося, що нанесений орнамент уже робить яйце освяченим. Вона виконувала багато функцій: обрядову, захисну, соціальну. Писанки дарували хлопцям, дівчатам, дітям від хресних, клали на могили. На Великдень писанку робили для кожного члена родини й зберігали весь рік як оберіг. Якщо вона лопалася, витікала чи псувалася, вірили, що виконала свою захисну функцію. Згодом поширилися й крашанки, які, зокрема, фарбували в цибулинні.
Колись паски до храму несли в бесагах – вовняних тайстрах, які перекидали через плече. Кошики з’явилися приблизно у 30-х роках минулого століття. У деяких селах паску несли святити, загорнувши у великодню скатертину. Туди ж клали яйця, ковбасу та інші продукти, усе зав’язували. Нести паску мав обов’язково чоловік. Якщо чоловіка в родині не було, це робив старший син або хтось із рідні.
Великдень розпочинався вночі з урочистої всеношної служби. Напередодні з суботи на неділю по селах розкладали ритуальні вогні. Це дуже давня архаїчна традиція. Вогонь, який палили біля місця поховання Ісуса, символічно підсилював значення свята.
Коли йшли до церкви, брали вугілля з печі, ставали на нього ногою та промовляли: «Як не пристало до ноги угля, так би до мене не пристала нечиста сила». У дорогу також брали сіль і часник, щоб не причепилася нечисть. Повернувшись додому, спати вважалося поганою прикметою. Чекали ранку, щоб іти святити великодні кошики. Дівчата вмивалися водою з миски, на дні якої лежали три червоні крашанки. Вірили, що після такого вмивання дівчина буде рум’яною і вродливою.
Після освячення кошика люди поспішали додому. Вважалося, хто прийде останнім, той матиме поганий урожай і нічого не встигатиме весь рік.
На Великдень практикували й різноманітні ігри, які були окремо для хлопців, для дівчат і спільні. Однією з цікавих забав був «Оборіг»: хлопці ставали один на одного, утворюючи велику піраміду, і мали обійти церкву. Якщо їм це вдавалося, це вважалося великою вправністю й честю.
