У Великодній день святковий кошик прикрашають особливим рушником. На Закарпатті в кожному селі його можуть називати по-різному, зокрема, існують варіанти пулка чи хлібовка.
Вікторія Симкович, завідувачка відділу експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту, зазначає, що ці рушники виконують важливу місію. Захищають паски від пилу та дощу, доки несуть кошар до церкви. Зрештою вони виконують і святкову складову завдяки різноманітній вишивці.
«Орнаментика рушників варіювалася залежно від регіону. Рахівщині були притаманні геометричні візерунки, виконані в жовтих, червоних, чорних та оранжевих барвах. В Ужгородському, Березнянському та Перечинському районах переважали рослинні мотиви. На Мукачівщині та Свалявщині використовували більш приглушену кольорову гаму — ніжно-рожевий, ніжно-фіолетовий, світло-зелений, ніжно-жовтий. Натомість для Березнянщини характерні насичені темно-зелені та яскраві кольори. У Хустському районі, а також на Тячівщині та Міжгірщині, з’являлися фіолетові та бордові відтінки», — розповідає пані Вікторія.
Розміри хлібовки були великими, як і самі кошики, які носили на дві руки, адже родини складалися з 12–13 осіб. Господині змагалися не лише тим, чия паска більша (часом вона не вміщалася в піч, про що свідчать музейні світлини), а й красою рушника. Це був своєрідний прояв майстерності та статусу.
У гірських районах Закарпаття, наприклад на Рахівщині, носили святити паску не в кошику, а в скатертині або бисазі — спеціальній сумці через плече. Це було зручно, адже існував ризик спіткнутися і впасти з гори, кошик міг перевернутися.
За словами майстрині, на одному з найстаріших експонатів хлібовок у музеї зображено хрест і янголів із хрестами в руках. Посередині є напис «Христос Воскрес». Цей рушничок був вузьким і призначеним на одну руку. Інший експонат — із 70-х років початку XX століття з Хустщини — вже мав багатшу палітру кольорів, переважно фіолетовий і бордовий, а сама ж вишивка була проста у виконанні.
Вишивали пулки різними техніками: двостороння мальована гладь, двостороння лічильна гладь, хрестик. Використовували натуральне ткане полотно, переважно з льону. У ХІХ–ХХ століттях це була основна тканина.
У сучасних виробах додалися нові прийоми — вишивка гладдю, бісером, машинна вишивка, декорування лусочками. Сучасні рушники часто мають більш сюжетні та інформативні мотиви, зокрема зображення розп’яття Ісуса Христа, сцени Воскресіння чи елементи великодньої атрибутики: верба, писанки, кошики. Прикрашають їх ручним та фабричним мереживом, а вишивають на канві, шовку, атласі.
У деяких селах господині щороку готували нову хлібовку, в інших — користувалися однією багато років, не прали її, зберігаючи святість.
Сама ж пані Вікторія свій пасхальний рушник вишила самостійно. На ньому зображені хрест, церква, вербові гілки та п’ять писанок. Зберігає його вже 17 років і за цей час прала лише двічі, дотримуючись традиції Міжгірʼя.
На базі музею пані Вікторія вже другий рік поспіль проводить майстер-класи з виготовлення пасхального рушника в техніці вибійки. Хоч ця техніка нова для Закарпаття, вона має глибоке історичне коріння. Вибійка — одна з найдавніших технік декорування тканини у світі, поширена ще в XVI–XVII століттях. В Україні її найбільше практикували в Центральних та Східних регіонах, а з XIX століття — на Львівщині.
Ця техніка передбачає відтиск орнаменту на тканині за допомогою штампу. Раніше їх вирізали з дерева майстри-різьбярі. Вибійка — це швидший спосіб прикрасити рушник, адже зробити орнамент можна й за дві години, якщо заздалегідь продумати композицію й кольори. Використовують для цього акрилові фарбами для тканини.
Нові тенденції розширюють можливості, дозволяють комбінувати колишні та сучасні техніки. Так вважає пані Вікторія і додає: «Люди все одно повертаються до того, що їм ближче — до практичності, краси, святковості. З віком кожен розуміє, якими саме будуть його традиції: або дотримуватись автентики, або впроваджувати щось нове».
